АДРЕСА

вул. Замкова 165, 

м. Добромиль, 

Старосамбірський р-н,

82042 Львівська обл. 

© Olya Krvavych. Proudly created with Wix.com

English translation by Stefan Krvavych (London, UK)

  • Grey Facebook Icon
ІСТОРІЯ ЧИНУ

Витоки Василіянства

 

Василіянське чернецтво бере свій початок від св. Василія Великого (329 – 379) – одного із видатніших отців Східної Церкви, засновника і законодавця Василіянського чину. Власне св. Василій Великий сформулював перші Правила спільного чернечого життя, які разом з його іншими творами про аскетичне життя лягли в основу Конституції Чину Святого Василя Великого (ЧСВВ) - одного із основних монаших чинів сучасної Української Католицької Церкви.

 

 

 

Термін "Василіянський Чин" прийшов з Італії, і спочатку вживався майже виключно в державній адміністрації. Цю назву вперше почали вживати норманські королі в ХІ ст. коли завоювали південну Італію, щоб відрізнити грецьких монахів від західних Чинів. Пізніше назви "Василіянський Чин" і "Василіяни" утвердилися в папській канцелярії, й поширилися на інші країни, де жили східні ченці.

 

У Східних Католицьких Церквах існує ще кілька чинів, які походять з традиції св. Василія Великого. Це Василіяни з Ґроттаферати, що біля Рима в Італії (італо-греки), Василіяни Найсвятішого Спасителя, Василіяни св. Івана Хрестителя і Василіяни Алепінські. Останні три належать до Мелхітської Католицької Церкви східного обряду.

 

Упродовж тисячолітньої історії чину спосіб життя василіянських монахів підлягав певним змінам. До найбільш відомих реформаторів василіянського життя належать: св. Теодор Студит (760-826), св. Теодосій Печерський (†1074) та св. Йосафат Кунцевич (1580-1623) разом з київським митрополитом Йосифом Велямином Рутським (1574-1637).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Християнізація Русі і прихід чернецтва

 

Чернече життя Русі бере свій початок ще задовго до 988 р. – року державного прийняття християнства князем Володимиром Великим. Перше християнство, а з ним і чернече життя, прийшло до нас з Моравії, саме до західних теренів руських земель (земель сучасної західної Галичини і Закарпаття) наприкінці ІХ ст., ще до їх приєднання князем Володимиром Великим до Київської держави 981р.

 

Це сталося завдяки кропіткій місіонерській праці св. Кирила і Методія та їх учнів спрямованої на поширення християнства на найзахідніших землях заселених русинськими племенами, які на цей час (друга половина ІХ ст.) входили до складу Велико-Моравської держави. Про Кирило-Методіївську християнізацію українських земель, а зокрема західної Галичини, згадується у "Повісті временних літ". Пізніше, на початку XVII ст., видатний український вчений і церковний діяч Мелетій Смотрицький написав: "Тоді була єдність Східної церкви із Західною, коли хрестилася Русь Галицька коло року Божого 872-го за часів патріарха Константинопольського Ігнатія; він-бо жив у єдності святій церковній з Миколаєм І та Адріаном ІІ – папами римськими". Названі М. Смотрицьким папи Миколай І (858-867) та Адріан ІІ (867-872), як відомо, підтримували місіонерську діяльність солунських братів Кирила і Методія серед слов'янських народів.

 

Факт християнізації західних (галицьких і закарпатських) земель Русі в другій половині ІХ ст., тобто в період місіонерської діяльності в Моравії св. Кирила і Методія та їхніх учнів, підтверджують і найдавніші західні джерела. Так, у "Хроніці" Козьми Празького (бл. 1045-1125р.) наведений унікальний документ, датований 972 р., з якого випливає, що русини сповідували християнство в слов'янському (східному) обряді ще задовго до офіційного хрещення Києва.

 

Пізніше, із ослабленням Велико-Моравської держави і посиленням експансії західних володарів на неї впродовж Х ст., слов’янський (східний) обряд почав поступово витіснятися з Богемії і Моравії німецькими латинськими місіонерами через підтримку Рима, і на час розколу церков Заходу і Сходу у 1054р. був повністю замінений латинським обрядом.

 

У 981р., коли західні руські землі (галицькі та закарпатські) були приєднані до складу Київської держави, вони вже були не тільки цілком християнізовані, але там вже існувало організоване церковне і чернече життя. Вважається, що перша церковна єпархія на українських землях була утворена саме на цих теренах, зокрема в місті Перемишлі, яке виникло ще в епоху, коли руське Надсяння входило до складу Велико-Моравської держави.

 

Зародження чернечого життя на землях Київської Русі після її хрещення у 988р. починається саме із заснування Києво-Печерського монастиря, з якого в кінці ХІ ст. чернечий подвиг і устав почав ширитися на всю Київську Русь. Літописи подають, що після хрещення Київської Русі в період її розквіту, ще в домонгольській добі, князі, бояри і, взагалі, староруська знать збудували численні великі монастирі, однак ані один з них не визначився так, як простенький дерев’яний Печерський монастир, який став колискою і зразком спільного чернечого життя для всіх монастирів Київської Русі. Первісні монастирі брали за зразок тодішні візантійські чернечі спільноти, аж доки св. Теодосій не поставив Києво-Печерський монастир на міцних основах Студитського уставу, пристосувавши його до сучасних, суто українських вимог чернечого подвигу й звичаїв. Найбільший вплив на започаткування і подальший розвиток чернечого життя у Київській Русі мали св. Антоній Печерський (†1073) i його послідовник св. Теодосій Печерський (†1074).

 

У 1037 р., після приїзду із Константинополя першого митрополита, у Києві була заснована митрополича єпархія. Київська митрополія користувалася автономією у складі Константинопольської Патріархії. Більшість єпископів і духовенства ранньої християнської доби Київської Русі були візантійцями. Вони приносили з собою візантійську культуру у формі письма, церковного літургійного співу, а також привозили з собою майстрів будувати храми, займалися іконописом. Церква і чернецтво справляли величезний вплив на розвиток культури і духовно-інтелектуального піднесення в Київській Русі. Так, в ужиток поступово входило письмо, базоване на кирилиці, створене солунськими ченцями з Греції Кирилом і Методієм – на відміну від Рима, що наполягав використовувати в богослужіннях латину, Константинополь погоджувався з цим, що новохрещені народи Русі могли користуватися у церкві своєю рідною слов’янською мовою. Відтак, у богослужіннях і загальних церковних справах у Київській Русі вживалася церковно-слов’янська мова, що поступово ставала літературною мовою, а згодом, вже за часів розквіту київської держави, почала використовуватися не тільки в релігійній, а й у світській літературі, плідний розвиток якої спостерігається саме за часів правління князя Ярослава Мудрого.

 

Духовенство поділялося на дві категорії: 1) парафіяльні священники (біле духовенство), що не давали обітниці целібату і жили звичайним мирським життям;  2) монахи (чернецтво), з яких обиралися високі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських спокус і гріхів, монахи жили у монастирях, розташованих у відлюдних місцях. Саме їх вважали цвітом віруючого люду, а їх монастирі були осередками християнської освіти і науки.

 

 

Берестейська унія і заснування ЧСВВ

 

В період з кінця ХІ ст. по кінець ХVІ ст. церковне і чернече життя на руських землях зазнало кардинальних змін. Після смерті Ярослава Мудрого 1054р., що співпало в часі з великим розколом Східної і Західної церков, велика Київська держава поволі стала занепадати внаслідок тривалих внутрішніх міжусобиць руських князів, що призвело до територіального розколу, а пізніше, в половині ХІІІ ст., до захоплення більшої частини її території включно з Києвом монголо-татарами. Діяльність церкви, а з нею і чернече життя на Русі стали жертвою цих подій. Так, після дикого пограбування Києва (його церков і монастирів) Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським у 1169 р., Київська митрополія була фактично зруйнована, а її залишки були силою перенесені до північно-східних земель Русі - саме тих земель, які згодом увійшли в союз з монголо-татарами (Золотою Ордою) і спричинили розвал Київської держави, а пізніше після розвалу Золотої Орди в кінці XV ст. стали основними теренами нового державрого утворення - "Московське царство".

 

У період правління Великого князівства Литовського (1350 – 1569) на відвойованих у Золотої Орди землях Київської Русі (що в результаті утворили об'єднане Русько-Литовське князівство) литовські князі, не бажаючи впливу московського митрополита, а в тім і самої Московської держави на українських християн, у 1458 р. відновили Київську митрополію. Нова митрополія розірвала церковні зв’язки з Москвою і повернулась під верховенство константинопольського патріарха. Так з’явилася надія на відродження церкви у тій формі, в якій вона була за часів Київської держави. На початку почали з’являтися ознаки відродження церковно-культурного життя. Зокрема, на правобережній частині руських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, почало наново розвиватися чернече життя.

 

Але це тривало не довго. На той час усталена практика покровительства над церквою королівської знаті, що виражалась правом призначати православних єпископів, а інколи навіть і самого митрополита, стала згубною для подальшого розвитку української православної церкви. Стан справ ще більше погіршився після того, як Польща приєднала Русько-Литовське князівство і утворила Річ Посполиту у 1569 р. (Люблінська Унія). Право світської влади призначати єпископів та зростаюча корупція духовенства, породжена покровительством світської влади, підривали авторитет митрополії і самої церкви. Українська православна церква, а з нею теж українське чернецтво, почали поволі занепадати внаслідок духовного зубожіння і браку освіти чернецтва. Церковні школи, які колись славились викладанням грамоти і письма, були занедбані. Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей писати, читати і основ катехизу. Ця криза ще більше зростала з урахування того факту, що на цей час Константинополь уже був завойований турками, і відновлена Київська митрополія повністю втрачала інтелектуальний і культурний зв'язок з Константинополем. Втративши всі внутрішні і зовнішні стимули свого подальшого розвитку, українська православна культура перетворилася в звичайну світську обрядовість, що здебільшого характеризувалась інтелектуальною обмеженістю і неосвіченістю християнського люду.

 

Берестейська Унія 1596 р. Переживаючи великий занепад Київської митрополії, а з нею і чернецтва, церковна ієрархія, починаючи з 1590 року, почала збиратися на синоди й думати над тим, як би зарадити подальшому занепаду релігійного життя й відродити Східну Церкву. Усвідомлюючи, що є вкрай неможливим отримання будь-якої допомоги від Константинопольської Церкви, яка вже на той час перебувала у турецькому ярмі, частина єпископів, щиро занепокоєних подальшою долею церкви, пристали до вже існуючої ідеї возз’єднання православної церкви з Апостольським престолом у Римі – раніше спроби втілення такої ідеї в життя почалися ще в XIII ст., а після Флорентійського собору 1439 р. ця ідея мало не була здійснена.

 

У 1596 році в місті Бресті, була укладена унія, яка возз’єднувала українську православну церкву з католицькою церквою Рима. Згідно укладеної угоди, возз’єднана українська церква відновлювала канонічний зв’язок з Апостольським престолом у Римі і підпорядковувалася йому, але зберігала за собою східний (візантійський) обряд з правом вести богослужіння церковно-слов’янською мовою.

 

Сама унія відбулася не без спротиву. Частина православної знаті, такі як князь Острозький і наближене до нього духовенство, не сприйняли унію, побоюючись поширення впливу польського католицизму на українську культуру. Деякі з противників унії з часом переходили на сторону об’єднаної церкви – розчаровані поглиблюючим занепадом української православної церкви і безвихіддю ситуації, вони все більше схилялись до думки, що порятунок прийде саме через возз’єднання з Апостольським престолом у Римі. Одним із яскравих прикладів цього був архієпископ Мелетій Смотрицький – ревний противник унії на початку (видав низку анти-уніатських творів і налаштовував простолюд до переслідувань уніатів), але згодом, після подорожей на Схід (Константинополь, Єрусалим, Єгипет), у 1625 р. повернувся до Києва розчарований тотальним занепадом Східної Церкви, і у 1627 р. перейшов до Унійної Церкви, склавши визнання віри в присутності київського унійного митрополита Йосифа Рутського.

 

Хоча в подальшому возз'єднання з Апостольським престолом Риму призвело до соціального протистояння і релігійного роздроблення українських християн, історія випробувана часом довела, що в цілому це церковне возз’єднання зіграло важливу позитивну роль в збереженні ідентичності українського суспільства і піднесення духовності, культури і освіти на українських землях, де тільки ширила свій вплив возз’єднана Українська Католицька Церква.

Заснування ЧСВВ. Велику роль у формуванні василіянського життя в Київській Митрополії після відновлення єдності з Католицькою Церквою відіграли київський митрополит Йосиф Велямин Рутський і св. Йосафат Кунцевич, які на початку XVII століття провели ґрунтовну реформу тогочасного чернечого життя, надаючи йому структуру сучасних чинів, впроваджуючи централізацію монастирів.

 

У 1617 р. у Новгородовичах (Білорусія) на Першій Капітулі (зібрання колегії ієрархів церкви) ченці п’яти монастирів під проводом митрополита Й. В. Рутського об’єдналися й утворили Конгрегацію Пресвятої Трійці. Митрополит надав ченцям свої "Спільні правила св. Василія Великого" та "Партикулярні Правила". На цій Капітулі було укладено "Капітульну Конституцію". Так постав новий об’єднаний Чин під проводом Протоархімандрита. Протоархимандритові підпорядковувалися монастирі, які були на теренах Великого князівства Литовського. Його резиденцією був монастир Святої Тройці у Вільні. Бажанням В. Рутського було піднести і зміцнити східний (православний) обряд Української Католицької Церкви через віднову ченців і піднесення рівня церковної освіти. Прикладом святості став священномученик св. Йосафат Кунцевич, який у 1623 р. своєю мученицькою кров’ю скріпив і утвердив новозаснований Василіянський Чин.

 

1743-1772рр.: золота доба Василіянського Чину

 

У 1739 р. на Капітулі у соборі св. Юра у Львові, зібраній митрополитом Атанісієм Шептицьким, було об’єднано усі монастирі на теренах Речі Посполитої, які перейшли на сторону Унії і мали давній східний спосіб життя. Так постала друга Василіянська Конгрегація Покрови Матері Божої, яку також називали Руською або Польською. З наказу папи Венедикта ХІV від 1740 р., обидві конгрегації – Конгрегація Пресвятої Трійці і Конгрегація Покрови, в 1743 р. зібралися на Капітулу в Дубні і об’єдналися в "Руський Чин Святого Василія Великого". Конгрегація Пресвятої Трійці мала тоді 66 монастирів та 445 ченців, а Конгрегація Покрови — 129 монастирів та 700 ченців.

 

1743-1772 рр. – це період відносного спокою, а з ним і найбільшого розквіту двох конгрегацій, об’єднаних внаслідок реформи – Провінцій Руської та Литовської. Київський митрополит Й. В. Рутський зробив велику церковну справу об’єднавши велику кількість монастирів під одним проводом. Внаслідок цього реформований чин розвивався дуже динамічно в XVII - XVIII ст., про що свідчить факт, що після заборони діяльності Ордену Єзуїтів у Польщі в другій половині XVIII ст. василіяни перебрали провід численних єзуїтських шкіл і гімназій.

 

До 1772 р. на Правобережній Україні, на Поділлі, Волині, Підляшші, Холмщині, у Литві й Білорусі було 202 Василіянські монастирі, в яких служили Богові більше 1000 ченців. Василіяни організовували духовні семінарії (у Володимир-Волинському, Свержні, Холмі, Радомишлі, Житомирі, Вільні), мали понад 20 своїх колегій і шкіл (в Барі, де навчалося 800 учнів, в Умані — 700 учнів, в Овручі — 400, а також у Каневі, Володимирі-Волинському, в Острозі та в інших місцевостях). Друкарні були у Вільні, Супраслі, Уневі, але найкраща — в Почаєві. До 1832 р., Почаїв також був великим відпустовим центром. До 1839 р., з Василіянського Чину вийшли майже всі Київські митрополити (16 із 17), близько 60 єпископів та багато їхніх помічників.

 

1772 - 1882рр.: занепад Василіянського Чину

 

Великої шкоди Чину було завдано в тривалий період після трьох поділів Речі Посполитої 1772-1795 рр. У 1780 р. Чин було поділено на 4 Провінції: Пресвятої Трійці (Литовська), Покрови Матері Божої (Руська або Польська), Святого Миколая (Білоруська) та Найсвятішого Спасителя (Галицька). Однак внаслідок несприятливих політичних обставин після третього поділу Речі Посполитої у 1795 р., коли монастирі трьох Провінцій відійшли до Російської імперії, монаше життя у них до 1839 р. було цілковито і остаточно зліквідоване. Сотні ченців були ув’язнені або заслані вглиб Росії, інших розігнано або насильно переведено до російських монастирів.

 

Не без труднощів Чин виборював своє право на існування і у межах Габсбурзької імперії, до якої після першого поділу Речі Посполитої 1772 р. відійшли землі Галичини, а з ними і Галицька Конгрегація.

 

У 1782 р. в Австрії були заборонені усякі права та привілеї для чернечих структур, зв’язки з їхніми головними осередками, а усіх монахів підпорядкували владі єпископів. У 1783 р. була проведена децентралізація монастирів, внаслідок чого монастирі кожної єпархії утворювали окрему провінцію. У 1783 р. скасовувалися усі монастирські школи, монахи могли продовжити навчання в єпархіальних семінаріях і там же проживати. До новіціату можна було приймати лише тих кандидатів, котрі закінчили шість років богословських студій у єпархіальній семінарії та відбули душпастирську практику. Згідно указу 1784 р. ігуменів мали призначати не провінційні капітули, а обирати монахи даного монастиря. Протоігуменам було заборонено проводити візитацію монастирів.

 

Внаслідок державних реформ, проведених Габсбурзькою імперією в період з 1782 по 1882 рр., було зліквідовано чималу кількість (переважно малих) монастирів, які не вели діяльності, що розглядалася владою корисною для суспільства, і вже наприкінці ХІХ ст. в Галичині залишилось тільки 14 монастирів з 60 ченцями, тоді як до 1777 р. тут нараховувалось 58 монастирів. Сам Чин втратив автономію і був підпорядкований єпископам.

 

Були спроби зупинити занепад Чину. Так, у 1850 р. було ухвалено заходи, мета яких полягала у покращенні внутрішньої дисципліни та піднесенні освітнього рівня ченців. Тоді частково було змінено статутні правила Чину. У зв’язку з тим, що кризові явища у той період охопили всі чернечі Ордени та Згромадження імперії Габсбургів, папа Пій ІХ зініціював у 1852 р. здійснення загальної візитації усіх чернечих інституцій в Австрійській імперії. Наслідком цієї візитації стало скликання 11 серпня 1858 р. капітули Чину у Добромилі та ухвалення нових правил. У 1874 р. візитацію монастирів василіянського чину здійснив митрополит Йосиф Сембратович. У своєму зверненні до отців ЧСВВ у 1880 р. о. Климентій Сарницький, протоігумен Галицької Провінції Найсвятішого Спасителя, закликав не зневірюватися та не усуватися в справі народної просвіти незважаючи на складні обставини та заборони. Проте всі ці заходи не принесли бажаних результатів і кризу подолати не вдалося.

 

Складним було і матеріальне становище василіян. Через катастрофічний брак коштів василіяни навіть не могли утримувати резиденцію генерального прокуратора Чину у Римі, костел св. муч. Сергія і Вакха, що у 1641 р. папа Урбан VІІІ для них "призначив на вічні часи". При ній був будинок, багата бібліотека. У 1877 р. протоігумен ЧСВВ о. Я. Загайський запропонував вислати людину, котра б могла охороняти спорожнілу церкву св. муч. Сергія та Вакха від конфіскації. Але проти цього виступили василіяни Крехівського монастиря, вважаючи, що чотирнадцять убогих монастирів у Галицькій провінції не можуть собі дозволити вислати навіть одну людину до Рима, і сама ідея не була підтримана. 

 

 

1882 - 1939 рр.: Добромильська реформа і відродження Василіянського Чину

 

Стурбоване ослабленою чернечою дисципліною, освітою, і відсутністю належної діяльності новіціату (на той час перебуваючи у віданні Добромильського монастиря), керівництво Чину намагалося зупинити подальший занепад і знайти вихід із вкрай складного становища. Так, у 1882 р., о. Климентій Сарницький, протоігумен Галицької Провінції Найсвятішого Спасителя, звертається до папи Лева XIII з проханням допомогти реформувати Чин. Згідно викладеного о. Сарницьким в листі до папи, реформа мала на меті зміцнити внутрішню організацію василіян шляхом виховання нової когорти високоморальних, освічених ченців, які надалі самі би ставали прикладом духовного служіння для нових кандидатів чину. У проведенні реформи о. Сарницький пропонував відвести важливу роль римо-католицькому Ордену Єзуїтів (Товариству Ісусовому), члени якого на деякий час мали стати наставниками молодих василіян. Митрополит Йосиф Сембратович також звернувся до папи і закликав до реформи Чину. До ініціативи реформування Чину долучилися і ченці-єзуїти, серед яких чільне місце посідає о. Генрик Яцковський. Він був засновником та одним з перших ректорів відомої єзуїтської колегії у Хирові, що неподалік Добромиля. О. Яцковський був багатолітнім духівником родини Шептицьких (зі славного роду Шептицьких) і на думку істориків-дослідників мав вагомий вплив на формування поглядів майбутнього митрополита Андрея Шептицького.

 

Ініціативи реформувати Чин і всілякі звернення з приводу цього до Апостольського центру в Римі були вислухані і підтримані понтифіком. 12 травня 1882 р. папа Лев XIII видав Апостольський лист "Singulare Praesidium" (особливою охороною), в якому виклав план реформи, окремо вимагаючи збереження українського (східного) обряду і звичаїв. Згідно з папським розпорядженням василіяни були позбавлені права обирати провінціала та консульторів, а Добромильський монастир з усім рухомим та нерухомим майном на необмежений час передано єзуїтам в особі ректора Добромильського новіціату.

 

Ця реформа Чину ввійде в історію під назвою Добромильська від назви монастиря, в якому вона проходила.

 

Добромильська реформа мала прихильників у найвищих колах Католицької церкви у Римі, і насамперед її ревно підтримував папа Лев XIII. Зберігся опис папської аудієнції, яку мала Софія Шептицька (мати Андрея Шептицького) зі своїми трьома синами 24 березня 1888 р., декілька років після початку реформи, і це засвідчує велику любов і пошану папи Лева ХІІІ до Чину:

  • Оце бачите, василіяни мають перед собою велике майбутнє в Церкві. А їх місія велика й гарна! Ми не здаємо собі ще тепер справи, яка буде їхня місія на Сході! Велика й гарна! Знаєте, що це я їх зреформував і відкрив новіціат у Добро… як то? Ах так! Добромиль… Ігумен єзуїтів отець Яко… Яко…

  • Яцковський, – підказав Роман (Андрей Шептицький).

  • Це справді Яцковський! Він задля цього перебував довший час у Римі, ми багато говорили про цю справу… О, він, – це людина, яку я високо ціню, яку дуже люблю, дуже-дуже… .

 

 

 

 

В Україні звістка про папське розпорядження реформувати Чин під проводом єзуїтів викликала незадоволення серед значної частини духовенства, насамперед парафіяльних греко-католицьких священників. Так, митрополит Й. Сембратович не заперечував важливість реформи, однак був проти залучення єзуїтів. Передачу єзуїтам Добромильського монастиря не підтримувало і багато василіян. Протест Бучацького монастиря підписали монастирі у Львові, Гошеві, Красноставі, Погоні, Золочеві, Добромилі, Дрогобичі і Лаврові. Проти реформи під керівництвом єзуїтів виступали москвофіли та багато патріотично налаштованих діячів (народників), побоюючись полонізації і латинізації церкви.

 

На підставі розпорядження міністерства віросповідань і просвіти та галицького намісництва Габсбурзької імперії, 15 червня 1822 р. відбулася передача Добромильського монастиря і новіціату "на часовий заряд і на часову управу отцям Ісусового Товариства". Коли єзуїти перейняли монастир, у Добромилі жило тільки троє монахів і один новик, які не згодившись з реформою, покинули монастир. За переказами свідків, сам монастир був дуже занедбаний - споруди були у катастрофічному стані, всюди панував безлад. Майже не залишилось слідів того культурного життя, яким раніше гордилися василіяни. Єзуїти зробили тут ремонт, поставили нові вікна, двері, підлогу, пофарбовали келії. Новий ректор новіціату о. Гаспар Щепковський подарував боржникам монастиря їх борги, дізнавшись, що це були незаможні люди.

 

У 1884 р. до Добромильської реформи було долучено Лаврівський монастир. У Лаврові тоді діяла чотирикласна німецька школа, було відкрито філософські студії, де викладали спочатку єзуїти, а з 1894р. василіяни. Як і у Добромилі, у Лаврові було засноване Братство Серця Христового або Апостольства Молитви, з особливою пошаною щороку відзначалося свято Пресвятого Серця Христового, ювілеї 300 річниці смерті св. Йосафата (1923 р.) та 50 річниці реформи Чину (1932 р.).

 

Під час проведення реформи єзуїти застосували лише правила св. Василія Великого. Після завершення однорічного навчання у новіціаті василіяни навчалися на гуманітарному курсі, потім ще 2 роки вивчали філософію і 4 роки богослов’я на вищих або нижчих теологічних курсах відповідно до своїх природних здібностей та старанності. Так само, як у єзуїтських колегіях, василіянські студенти латинською мовою писали вірші та публічно виголошували промови і діалоги, грецькою мовою влаштовували дискусії і застосовували її в кореспонденції, а німецькою виголошували проповіді. Найбільш здібних василіян відряджали у Краків, де вони навчалися в єзуїтській колегії на вищих філософських і теологічних курсах. Новики Добромильського новіціату вчилися писати твори, організовували концерти духовної музики, тематичні вечори та академії.

 

У Добромильській реформі взяли участь 47 єзуїтів. Основними виконавцями реформи стали новопризначений настоятель Добромильского монастиря о. Гаспар Щепковський та його заступник о. Войцех Баудісс. Єзуїти-реформатори не перешкоджали розмовляти українською мовою, читати українські твори, не відбулося латинізації східного обряду. Водночас було зроблено низку нововведень – набожества до Пресвятої Євхаристії, Христового Серця та св. Йосифа, які згодом поширилися в інших місцевостях. Великого значення набули набожества до Богородиці, зокрема травневі набожества до Діви Марії. Ці та інші нововведення відобразилися у нововасиліянській пісенній творчості. З’явилися нові підгрупи пісень, зокрема, значно збільшилася група пісень, присвячених Богородиці. Василіяни брали участь у відпустах, які відбувалися двічі на рік у Старосельському паломницькому осередку, присвяченому Пресвятій Діві Марії, при якому був новіціат єзуїтів Галицької провінції, а також у Кальварії Паславській (село Паслав, тепер на території Польщі), що неподалік Добромиля.

 

 

 

 

 

 

 

 

Одне із складних завдань єзуїтів полягало у пошуку коштів для належного утримання щораз більшого числа василіянських новиків. Із збільшенням кількості монахів та новиків постала проблема їх розміщення та матеріального забезпечення. Крім магістра новіціату цим питанням також постійно займався і візитатор василіян отець М. Мицєльський. З цією метою він клопотав у Відні, домагаючись аудієнції у цісаря Франца-Йосифа, який був прихильний до єзуїтів та неодноразово погоджувався зменшити їм податки, а часами і сам робив для них пожертву. Хоча Добромильський монастир фінансово підтримували єзуїти, цього було недостатньо, у зв’язку з чим протоігумен о. К. Сарницький закликав ігуменів невеликих обителей надати матеріальну допомогу для побудови ще одного поверху монастиря. Це, на його переконання, було необхідно для відродження василіянського чину. Ті ж, хто не мав можливості це зробити, "можуть монастирю Добромильському хоча б тим допомогти, що піднімуться на інтенцію його відправити кількасот або кілька десятків служб Божих".

 

У 1886 р. у зв’язку з епідемією тифу новіціат з Добромиля було перенесено до Львова у монастир св. Онуфрія. У 1902 р. новіціат остаточно перемістили до Крехівського монастиря.

 

У 1904 р. єзуїти завершили свою працю реформування василіянського чину. Новим протоігуменом став українець Платонід Філяс.

 

 

 

 

 

На подальший розвиток Чину негативно вплинула Перша світова війна, після закінчення якої розвиток Чину відновився – василіяни знову широко розвинули діяльність місійну і реколекційну, душпастирську і видавничу, а також наукову. Згодом Добромильська реформа поширилася і у Закарпатті. У 1920 р. протоігумен закарпатських монастирів о. Я. Хома для проведення реформи запросив галицьких василіян. Магістром новіціату в Мукачеві на Закарпатті став о. Г. Кинах, а ігуменами місцевих монастирів стали галицькі монахи.

 

Побоювання чисельних противників реформи щодо ополячення і латинізації українського чернецтва не виправдались. У своєму пастирському посланні ігуменам та чернечим громадам, присвяченому реформі ЧСВВ, архімандрит о. К. Сарницький вже через декілька років після початку реформи наголошував на позитивних результатах праці єзуїтів – відродженні духовності, збільшенні кількості новиків до більш ніж двадцяти, котрі, "крім щоденних богослужб навчаються філософії та риториці, приготовляються з пильністю до наук богословських, щоб ними збагатитися". Про її позитивні наслідки вказував і архімандрит ЧСВВ Д. Ткачук – " ... монахи радісно сповняють свої обіти, бережуть совісно правил, піддаються з покорою законній карності й проводові своїх наставників. Залюбки прикладаються до молитви й духовних вправ". Колосальну роботу у реформуванні Чину, проведену єзуїтами, високо цінили і шанували реформовані василіяни. Так, до 1939 р. у Добромильській монастирській церкві висіла таблиця в честь пам’яті першого настоятеля та магістра єзуїта Г. Щепковського від "вдячних синів Чину василіян реформи Добромильської".

 

Сумлінна праця єзуїтів, направлена на піднесення рівня освіти та духовної дисципліни василіян, принесла свої результати. Кількість бажаючих вступити до василіянського чину зростала, змінювалась думка про реформу у галицької інтелігенції. Так, Іван Франко, один із завзятих противників реформи і духовенства загалом, згодом оцінюючи її доцільність, писав: "... єзуїтський новіціат у Добромилі видав ряд мужів, що, не зважаючи на свій щирий католицизм, не тільки не затратили почуття своєї національності, але й поробилися завзятими народовцями".

 

Якщо на початку Добромильської реформи разом з новиками було 173 монахи, то напередодні Першої світової війни їх було вже 234, які працювали у 16 монастирях та заморських місіях у Бразилії та Канаді, а вже на початку 1938 р. чисельність василіян досягла 652. У цьому допомагали такі церковні товариства й організації як Апостольство Молитви, що лише у Галичині налічувало майже 400 тис. осіб. Для відновлення релігійного життя організовувалися місії та реколекції для широких верств суспільства. Протягом неповних 50 років у Галичині василіяни провели близько 500 великих всенародних місій та близько 3 тис. реколекцій. У справі виховання молоді видавалося ілюстроване щомісячне видання "Наш приятель".

 

Оновлений ЧСВВ став потужним інтелектуальним центром. Освічені монахи з належним європейським вишколом зайняли високі посади викладачів семінарій, монастирських центрів, державних шкіл, помічників єпископів. Систематична, ґрунтовна теологічна освіта була передумовою подальшого розвитку богослов’я. У містах і селах Галичини монахи утворили густу мережу релігійних товариств. Популярний релігійний часопис "Місіонар", заснований у 1897 р. ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові о. А. Шептицьким, мав тираж 50 тис. екземплярів.

 

Добромильська реформа підготувала багато відомих українських церковних діячів. До них належали, зокрема, такі як митрополит А. Шептицький, владики С. Ортинський, Й. Коциловський, блаж. Павло Ґойдич та Йосафат Федорик, протоігумен Галицької провінції о. Платонід Філяс, протоархимандрит о. Д. Ткачук, перший серед василіян дійсний член НТШ Й. Скрутень, історики Р. Лукань, М. Войнар, М. Ваврик, Ю. Катрій, літератори І. Назарко, С. Сабол, А. Пекар, а також не менш відомі оо. Єремія Ломницький, Мелетій Лончина, Лазар Березовський, Юліян Дацій, Павло Теодорович, Йосафат Скрутень, Роман Лукань, Андрій Трух.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ще в часі Добромильської реформи (кін. XIX — поч. XX ст.) постала потреба душпастирського служіння в діаспорі. Туди подалися реформовані Василіяни: до Бразилії (1897 р. — о. Сильвестр Кізима), до Канади (1902 р. — оо. Платонід Філяс, Созонт Дидик і Антін Строцький), до Америки (1907 р. — вл. Сотер Ординський і о. Володимир Стех).

 

Згодом поїхали й інші ченці. Ближче до 1939 р., крім галицької Провінції, постали нові Провінції:

  • Провінція св. Миколая, яка обіймала Закарпаття, Угорщину та Югославію,

  • Провінція Американо-Канадська,

  • Віце-провінції св. Йосифа у Бразилії та у Румунії.

 

Галицька Провінція Найсвятішого Спасителя нараховувала 378 ченців (123 ієромонахи, 104 студенти та 151 брат), Провінція св. Миколая – 163 ченці (39 ієром., 43 студ., 47 бр.), Американо-Канадська – 92 ченці (28 ієром., 42 студ., 22 бр.). У Бразилії було 14 ченців і в Румунії – 39.

Напередодні 1939 р. Василіянський Чин нараховував 652 ченці – 206 ієром., 192 студ. та 254 бр. За трохи більше як півстоліття Чин зріс тільки кількісно майже в десять разів.

Загалом Добромильська реформа була надзвичайно позитивним явищем в українському духовному житті. Вона в першу чергу допомогла оновитися Василіянському Чинові, що у ХІХ ст. опинився в складному становищі, а також значною мірою вплинула на розвиток чернецтва в Галичині та розвиток Української Католицької Церкви в цілому, і суттєво посприяла формуванню української духовної культури, що характеризувалася високим рівнем освіченості, внутрішньою дисципліною та високою моральністю.

 

 

1939 -1991 рр.: Радянська окупація

 

Нове випробування віри настало у вересні 1939 р. з приходом радянської влади у Галичину. У Дрогобичі органи НКВД закатували ієром. Якима Сенківського, ЧСВВ та Северіяна Бараника, ЧСВВ. Вони були першими жертвами. Починаючи з 1945 р. до 1950 р., комуністична влада зліквідувала усі монастирі в європейських Провінціях, а ченців ув’язнила або заслала в Сибір чи тюрму, ще інших було закатовано чи розігнано. Тільки в Сибір було заслано більше 70-ти ієромонахів. Багато ченців продовжували своє чернече життя і активну діяльність у підпіллі, як тільки цьому дозволяв час і обставини. Тут, у підпіллі, працюючи на різних роботах і ризикуючи потрапити в поле зору служб безпеки, вони вели підпільний новіціат, обслуговували численних вірних, яким уділяли Святі Тайни.

 

На той час ченці заокеанських Провінцій могли плідно працювати й розвиватись, особливо Бразилійська Провінція, яка зросла до 126 ченців у 1989 р., з яких 57 ієром. Провінція Найсвятішого Спасителя в Україні у 1989 р. налічувала всього 91 ченця, з яких 50 ієром.

 

 

Відродження релігійного життя

1991 р. приніс довгоочікувану свободу і відродження релігійного життя. Після проголошення державної незалежності в Україні почався процес повернення й відновлення монастирів. За 45 років радянського панування у Західній Україні василіянські монастирі були досить сильно понищені й майже всі перетворені на лікарні, а в кращому випадку на інтернати.

 

Упродовж півтора десятиліття з часу проголошення незалежності вдалося відновити основні монастирі та заснувати нові: у Барі, у Покотилівці коло Харкова, у Луцьку, Володимирі-Волинському, у Києві, у Брюховичах, де з 2002 діє Василіянський Інститут, у Вільнюсі (Литва).

 

Чисельність Василіянського Чину на 2016 р. у 10 Провінціях складала 529 ченців (без кандидатів): Аргентина (10), Бразилія (100), Канада (26), Угорщина (9), Польща (16), Румунія (415, Словаччина (13), дві провінції України (314), США (26). 

 

Джерела та корисні посилання

  1. М. Каровець. Велика реформа Чина Св. Василія. Частина 2 / М. Каровець. –  Жовква, 1933. – 202 с.

  2. Орест Субтельний. Історія України. Київ "Либідь", 1993.

  3. І. Патрило. Нарис історії Галицької провінції ЧСВВ. / І. Патрило // Записки ЧСВВ. – Т. XI (XVII)/ – Вип. 1-4. – Рим, 1982. – С. 43–131.

  4. Й. Скрутень. Адальберт Баудісс, ТІ. / Й. Скрутень // Analeсta OSBM. – 1927. – No3. – С. 403–405.

  5. О. Бегей. Добромильська реформа: передумови та наслідки. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, № 1055, 2013

  6. Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького: репринтне видання / С. Шептицька. – Львів: Свічадо. – 1994. – 154 с.

  7. ЧСВВ. Історія ЧинуПровінція Найсвятішого Спасителя в Україні - osbm.in.ua.

  8. Павло Теліш. Шляхами Митрополита Андрея Шептицького на Добромильщині. Історичний нарис - Dobromyl.org.

  9. Павло Теліш. Войцех Марія Адальберт Баудісс. Історичний нарис - dobromyl.org.

Ікона св. Василія Великого у соборі св. Софії у Києві

св. Йосафат Кунцевич

Митрополит Йосиф Велямин Рутський

Розповідь білоруських греко-католиків про Унійного митрополита Йосифа Велямина Рутського

"Коли Василіянський Чин був сильний,

сильною була його Церква.

Треба його вважати за вікове дерево,

корінь якого є святий"

 

Папа Лев ХІІІ

о. Генрик Яцковський - священник єзуїт, засновник і ректор єзуїтської колегії в Хирові, один із основних ініціаторів Добромильської реформи 

Отці єзуїти Гаспар Щепковський (зліва) та Войцех Баудісс (зправа) - основні виконавці Добромильської реформи

Протоігумен о. Платонід Філяс

Перші зреформовані василіани та їхні настоятелі (фото близько 1885–1886 р.)

Сидять зліва: о. Д. Жуковський, ЧСВВ, невідомий о. ТІ, о. К. Сарницький, ЧСВВ, о. Г. Щепковський ТІ, о. В. Баудісс ТІ, 

невідомий о. ТІ, о. Зємба ЧСВВ; Стоять у 1-му ряді зліва: П. Філяс, С. Ломніцький, Ю. Мриць, Б. Козаневич, 

С. Ортинський, В. Скоробогатий, В. Стех, Ю. Дацій; Стоять у 2-му ряді зліва: Д. Ткачук, С. Кізима, А. Мартинюк.

Василіани зі своїми настоятелями (фото 1886–1887 р) 

Сидять третій зліва о. Климентій Сарницький, о. Каспер Щепковський, о. Войцех Баудісс.

О. Войцех Баудіс серед новиків Добромильського монастиря (поряд з ним зліва о. А. Шептицький)